mdfan.ru
Оцінінь наш сайт?
 
На даний момент 47 гостей на сайті



Головна Передовий педагогічний досвід Сценарій свята до Дня закоханих

Сценарій свята до Дня закоханих

На сцені висловлювання:
“Ми приходимо у світ для любові,
Все, що інше, - неправда гірка.”
Г.Чубач
“Тисячі разів може закохуватись людина,
але тільки один раз вона любить.”
А.Купрін
Під музику Шопена “Вальс № 69” звучить вірш В.Сосюри               “Так ніхто не кохав”.
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання.
Дише тихо і легко в синяву вона,
Простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
І тремтить од солодкої муки...
В’яне серце моє од щасливих очей,
Що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
Ніби пахне вона лободою...
Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
Я - поет робітничої рані...
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання...
Дише тихо і легко в синяву вона,
Простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
І тремтить од солодкої муки.

Танець “Вальс”.

Кохання! Важко уявити існування людини без цього бентежного почуття. Самовідданість, самопожертва, жага оновлення всього світу – розмаїття почуттів входить до  складної гами кохання. Пригадаймо хоча б одне з найбільш вражаючих, найтонших пушкінських творінь, що засвідчило складність, суперечливість і водночас цілісність цього почуття.


Мне грустно  и легко; печаль моя светла;
Печаль моя полна тобою.
Тобой, одной тобой... Унынья моего
Ничто не мучит, не тревожит.
И сердце вновь горит и любит – оттого,
Что не любить оно не может.

У цьому складному переплетінні смутку і легкості, печалі і світла відчувається усвідомлення неповторності як самого почуття, так і винятковості особи, якій присвячено поетичні рядки: ”...тобою. Тобой, одной тобой...”.
Кохання – напруження всіх сил, людських і нелюдських, звершення неможливого, долання всіх перешкод... Ніщо не взмозі стати на його шляху – ні відсутність взаємності, ні прохолода у стосунках.
Як цвіт троянди, повен аромату,
Люблю тебе і радуюсь тобою.
І як тебе, кохана, не кохати,
Коли в тобі усе цвіте весною.
Мені байдуже, що у серці твому
Для мене місця залишилось мало;
Вже так складалось, що в житті усьому
Мій дім, бувало, щастя оминало.
То я від долі мало вимаагаю,
Й мені для щастя небагато треба;
Лиш усміхнися – і зречуся раю
Та подарую всві розкоші неба.
Троянда запахом усіх дурманить,
Вона його нікому не відмовить.
Й мене твої захоплюють примани,
Хоч знаю, що не ждать мені любові.
П.Карманський

Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, -
Та музика нагадує про Вас,
Та раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно – музика і час,
І Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
Л.Костенко

Колись, в сиву давнину, повертався англійський король на батьківщину з хрестового походу. Король прийняв рішення дати своїм воїнам відпочинок перед довгою дорогою додому і наказав кинути якір в тихій бухті острова Кіпр.
Але поки вони відпочивали, король закохався у прекрасну кіпрську принцесу. І правитель Кіпру погодився видати за нього свою дочку. Кіпрська принцеса вельми любила свою землю і тому відмовилася їхати в туманну Англію.
Тоді англійський король сказав: «Я буду чекати тебе до завтрашнього полудня», - а сказавши це, повернувся на свій корабель.
Наступив довгоочікуваний день, до корабельного монарха підійшов човен, і слуги підняли на борт двох білосніжних лебедів.
«Якщо ти кохаєш мене, то залишишся зі мною на острові, - такі слова веліла передати принцеса. - Ми будемо жити з тобою щасливо, як ці два лебеді. Якщо ж ти вирішиш поїхати, то візьми з собою цих птахів, і хай вони будуть вічною і живою пам’яттю нашого кохання».
Король повернувся додому, але назавжди зберіг почуття до кіпрської красуні.

Згаси мій зір – я все ж тебе знайду,
Замкни мій слух – я все ж тебе почую,
Я і без ніг до тебе домандрую,
Без уст тобі обітницю складу.
Відломиш руки – я тоді тебе
Впіймаю серцем наче між долонь,
А спиниш серце – мозок запульсує,
Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,
Тебе в крові палаючий понесу я.
Р.М.Рільке (переклад М.Бажана)

Перше кохання, кажуть, найсильніше... Мабуть, тому, що приходить рожевим серпанком юності, зачіпає серце крилом ліричної пісні, збурює почуття, перетворюючи всі думки в солодкі мрії, що несуть у вир романтики.

( Читці виконують у ролях фрагмент «Лісової пісні» Л.Українки)

Русалка. Ти плачеш, Мавко?
Мавка.    Ти хіба ніколи не плакала, Русалонько?
Русалка. О, я! Як я заплачу на малу хвилинку, то
Мусить хтось сміятися до смерті!
Мавка.    Русалко! Ти ніколи не кохала...
Русалка. Я не кохала? Ні, то ти забула,
Яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання – як вода, - плавке та бистре,
Рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал – воно кипить, а стріне холод –
Стає мов камінь. От моє кохання!
А те твоє? – Солом’яного духу
Дитина квола. Хилиться од вітру,
Під ноги стелиться. Зостріне іскру –
Згорить, не борючись, а потім з нього
Лишиться чорний зграй та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
Воно лежить і кисне, як солома,
В воді холодній марної досади,
Під пізними дощами каяття.
Мавка.    Ти кажеш – каяття? Спитай березу,
Чи кається вона за тії ночі,
Коли весняний вітер розплітав
Їй довгу косу?
Русалка.  А чого ж сумує?
Мавка.    Що милого не може обійняти,
Навіки пригорнути довгим віттям.
Русалка.  Чому?
Мавка.     Бо милий той – весняний вітер.
Русалка.  Нащо ж було кохати їй такого?

Кохання всесильне. І немає такого народу, який не складав би пісень або сказань про почуття, перед яким безсилі моря й гори, відстань і час, сили природи і людини. Петро і Февронія, Тахар і Зухра, Трістан і Ізольда, Ромео і Джульєтта... Можна назвати чимало імен, пов’язаних із всеперемагаючим коханням.
Розпещена дочка петровського фельдмаршала Бориса Шереметьєва Наталія вийшла заміж за опального князя Івана Долгорукова, хоч як намагалися завадити цьому її рідні, і поїхала за чоловіком у суворе березовське заслання. “От кохання до чого довело: все залишила, і честь, і багатство, і рідних, - згадувала вона пізніше у своїх “Записках”, - і страждаю разом з чоловіком, і поневіряюсь; причина цього – те непорочне кохання, якого я не посоромлюся ні перед Богом, ні перед усім світом, тому що він один у серці моєму був; мені здавалося, що він для мене народився, а я для нього, і нам одне без одного жити неможливо”.
Почуття такої сили вимагає особливих засобів для свого вираження – поетичної мови. Вона якнайкраще йому відповідає.

Затремтіли струни у душі моїй...
Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість, і любов моя?!
Задзвеніли струни ще ніжніж-ніжніж...
Мабуть, ти до мене думкою летиш,
Мабуть, ти це в’єшся у душі моїй
І крилом черкаєш срібні струни в ній.
О.Олесь  

Природі на створення чуда потрібно не менше трьох-чотирьох місяців, коханню ж буває достатньо й миті: лише один погляд – і замість звичайної людини – кохана, наділена нечуваними достоїнствами, істота майже ідеальна. Чи можна уявити це чарівне перетворення без поезії?

Не множеством картин старинных мастеров
Украсить я всегда желал свою обитель,
Чтоб суеверно им дивился посетитель,
Внимая важному сужденью знатоков.
В простом углу моем средь медленных трудов,
Одной картины я желал быть вечно зритель,
Одной: чтоб на меня с холста, как с облаков,
Пречистая и наш божественный спаситель –
Она с величием, он с разумом в очах –
Взирали кроткие, во славе и лучах,
Одни, без ангелов, под пальмою Сиона.
Исполнились мои желания. Творец
Тебя мне ниспослал, тебя, моя Мадонна,
Чистейшей прелести чистейший образец.
О.Пушкін

Звучить романс “Средь шумного бала” (музика П.Чайковського).

Как грустно мне твое явленье,
Весна, весна, пора любви!
Какое томное волненье
В моей душе, в моей крови!

Певно, з такими почуттями у 1847 році угорський композитор Ференц Ліст залишав маєток Воронинці поблизу Єлисаветграда, де він гостював за запрошенням Кароліни Сайн-Вітгенштейн. Молода жінка справила на композитора незабутнє враження і стала його вірою, надією, любов’ю.
У вересні 1847 року Ференц Ліст приїжджає до Єлисаветграда, щоб дати декілька концертів і отримати дозвіл на розлучення Кароліни з князем Сайн-Вітгенштейном. Але цар Микола 1 відмовив композитору.
У день народження Кароліни у 1855 році Ліст подарував коханій 12 симфонічних поем з такою посвятою:

“ Тій, яка любов’ю довела свою віру,
надія котрої не переставала рости у стражданнях,
яка знаходила щастя у самопожертві.
Їй, яка тепер і навіки стала супутницею мого життя,
Небеса моїх думок, моє живе божество, символ душі моєї –
Жанні Єлизаветі Кароліні”.

Музична вставка.

Це сталось восени 1826 року. Дев’ятнадцятирічну Кароліну Янош представили княгині Зінаїді Волконській, господині наймоднішого літературного салона в Москві. Саме тут Кароліна познайомилася з Пушкіним, Баратинським, В’яземським. І Адамом Міцкевичем. В один із вечорів польський поет імпровізував на невеликій сцені. Мине рік, і вони переконаються, що їхнє кохання народилося саме того вечора. Міцкевич запропонував їй одружитися. Але рідні дівчини були проти цього шлюбу (“Засланий поляк, до того ж бідний!”).
Кароліна пише Міцкевичу до Петербурга: “Не стає сил зносити таку тривалу невідомість, це нестерпне очікування, цю постійну тривогу. Сподіваюся, що ти так чи інакше вирішиш мою долю... Я впевнилась, що не можу жити без думок про тебе, Міцкевичу! Що б не сталося, моя душа належить тільки тобі одному...”
17 квітня 1829 року Міцкевич від’їжджав. Кароліна пише йому ще одного листа: “Прощавай, мій друже. Ще раз дякую тобі за все – за твою дружбу, за твоє кохання. Прощавай, мій друже. Адже я знаю, що ти любиш мене. Прощавай!”

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь в далечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
Л.Костенко
Не говори печальними очима
Те, що бояться вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна,
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
Чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
Л.Костенко
Тоді ж, у ті квітневі дні, Міцкевич написав до альбому Кароліни прощальні вірші:

Коли птаство в негоду одлітає з вітрами
І заводить тужливі пісні розстання,
Не кажи про невірність! Навесні, в час світання,
В рідний край воно вернеться тими ж путями.
Їх почувши, згадай нещасливого друга!
Щоразу, коли в бурях він надію зустріне,
Дух вигнання на крилах, долаючи тугу,
Знов на північ до тебе, до тебе полине.

Кароліна і Міцкевич уже ніколи не зустрінуться. Вона вийшла заміж, стала письменницею, але не була щасливою. Пам’ять про кохання до Міцкевича супроводжувала її все життя.

Звучить романс “Гори, гори, моя звезда” (музична обробка В.Сабініна).

Якось дев’ятирічний Данте побачив дівчину Беатріче, “одягнуту у дуже благородний пурпуровий колір”, і, ставши видатним поетом, розповів про кохання до неї  у книзі “Нове життя”, а потім у “Божественій комедії”.
Можливо, він і не став би видатним, якби не покохав, не звідав космічної могутності почуття, “що водить сонце і світила”. Цим рядком, як відомо, закінчується “Божествена комедія”.

Потім молодий Петрарка побачить в авіньйонській церкві Лауру. Та щоб зрозуміти любов Петрарки до Лаури – “звичайної дружини” звичайного авіньйонця, яка мала 11 дітей! – треба заглибитися в космос душі людини.

Звучить сонет Петрарки.

Як не любов, то що це бути може?
А як любов, то що ж таке вона?
Добро? – та ж в ній скорбота нищівна.
Зло? – але ж муки ці солодкі, Боже!
Горіти хочу? – бідкатись негоже.
Не хочу? – то даремна скарг луна.
Живлюща смерте, втіхо навісна!
Хто твій тягар здолати допоможе?
Чужій чи власній волі я служу?
Неначе в просторінь морську безкраю
В човні хиткому рушив без керма;
Про мудрість тут і думати дарма, -
Чого я хочу – й сам уже не знаю:
Палаю взимку, в спеку весь дрижу.

Про кохання написано багато. Багато тому, що, коли це почуття з’являється, завмирає серце, тремтить душа, хочеться писати вірші і оспівувати любов.

Інсценування уривку з твору Вільяма Шекспіра “Ромео і Джульєтта”.

(На фоні музики Бетховена “Місячна соната” учень читає 130 сонет В.Шекспіра).

Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжніший за її уста,
На білосніжні пліч її овали,
Мов з дроту чорного коса густа.
Троянд багато зустрічав я всюди,
Та на її обличчі не стрічав,
І дише так вона, як дишуть люди, -
А не конвалії між диких трав.
І голосу її рівнять не треба
До музики, милішої мені,
Не знаю про ходу богинь із неба,
А кроки милої – цілком земні.
І все ж вона – найкраща поміж тими,
Що славлені похвалами пустими.
Париж ХУШ століття. Він невиразно видніє над мостами, що з’єднують береги Сени. Але ні води Сени, ні час не могли пригасити пам’ять про кохання філософа Дідро.

Звучить “Місячна соната” Бетховена.

“Пишу, нічого не бачачи. Я прийшов, хотів поцілувати вашу руку і піти. Доведеться, одначе, піти без цієї винагороди; але хіба я вже не досить винагороджений, засвідчивши вам, як я вас кохаю? Тепер 9 година, я пишу вам, що кохаю вас. Принаймні хочу це написати, але не певен, що перо слухає мене. Може, ви нагодитесь, щоб я міг вам це сказати, і піти собі?
Прощавайте, моя Софіє, прощавайте; ваше серце, виходить, не каже вам, що я тут? Уперше пишу в сутінках, це мало б викликати в мене дуже ніжний настрій. Але я відчуваю тільки одне: я б не пішов звідси. Надія побачити вас утримує мене тут, і я розмовляю з вами, навіть не знаючи, чи виходять у мене літери! Скрізь, де їх не буде, читайте: я вас кохаю!”.
Про кохання написано мало, адже це невичерпне почуття. І воно існує в душі людини до тих пір, поки б’ється її серце.

Музична вставка.

...ти одна моя правдивая любов,
Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;
Ти найтайніший той порив, що бурить кров,
Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться, -

так писав Іван Франко про своє кохання до Ольги Рошкевич. У листі до поетеси Уляни Кравченко письменник зізнавався: “...хвилини, в які я кохав,... були, можливо, найпрекраснішими в моєму житті, шкода тільки, що це були разом з тим хвилини самого гострого болю, якого я не відчував ніколи раніше...”
З Ольгою Рошкевич Франко познайомився під час навчання в старших класах гімназії. Якось він під час літніх канікул приїхав погостювати до свого приятеля Ярослава Рошкевича. Його сестру Ольгу, задумливу темнооку дівчину, Франко покохав щиро і палко. “Кохав її так, як тільки здатен кохати”, - писав він згодом. Своїй першій любові Франко присвятив цикл задушевних віршів – “Сторінки кохання”.
До Рошкевичів Франко приїжджав ще кілька разів, а після закінчення гімназії гостював у них влітку. Навчаючись у Львові, він постійно листувався з Ольгою, ділився з нею своїми думками, планами. Молодята вирішили пов’язати свої долі. Їх зближувало не тільки кохання, а й спільні погляди на життя. Вони переживали блаженні хвилини, відчуваючи співзвучність у найзаповітніших мріях, у найсвятіших переконаннях. Були певні, що разом віддадуть своє життя боротьбі за свободу – за свободу народу, особистості, за свободу праці і думки, серця і розуму. Але...
За звинуваченням у революційній діяльності Франко був заарештований і пробув у в’язниці майже рік. А тим часом батько Ольги, священик Михайло Рошкевич, почав перевіряти і нерідко затримувати їхні листи. “Це нерегулярне отримування листів, - згадувала сестра Ольги, - призводило до непорозумінь”.
А невдовзі Ольгу насильно видали заміж за молодого священика Володимира Озаркевича.
У Франка розрив з Ольгою викликав відчуття величезної, невиправної втрати. Він спершу надіслав їй різкого листа. Але через декілька днів, трохи отямившись, написав: “Кохана! Я не серджуся на тебе, тому що це ні до чого... Я разом із надією на майбутнє втратив і віру в добро і чесність. Я відчув, що єдина опора, на якій я тримався стільки років, сама собою уходить з-під мене... Втративши тебе, я втратив надію на кохання чесної й розумної жінки... А якщо б і знайшлась коли-небудь згодом така жінка, чи я міг би покохати її так палко і глибоко, як тебе?.. ”
У лютому 1880 року Франко вирішив працювати вчителем у селі, розташованому неподалік від Коломиї. Але була у нього й інша мета: Ольга Озаркевич погодилася зустрітись із ним у Коломиї.
Вранці 1 березня 1880 року на вокзалі відбулося їхнє перше побачення після заміжжя коханої. Ольга приїхала разом із чоловіком: від нього вона не приховувала своїх почуттів до колишнього нареченого.
Франко ще глибше відчув біль утрати. Виразка, що з часом почала заживати, відкрилася знову. Те саме відчувала й Ольга.
Два дні Франко жив у Коломиї, проводив час з Ольгою та її чоловіком.
“Не знаю, як для тебе, а для мене ці два дні, проведені в Коломиї, були радісні і приємні... Як добре, коли жінка кохає!..” – писала Ольга Івану Франку через п’ять днів після повернення додому.
В душі Франка шрами на серці від того кохання зостались на все життя.
Коли своє становище кляну,
Зневажений, знедолений до краю,
Коли в глухого неба талану
Я недаремно, плачучи, прохаю,
Тоді мінявся б долею з таким,
Хто має більше друзів і надії,
Хто розумом прославився метким,
Хто словом віртуозно володіє.
Але, тебе згадавши, в тую ж мить
Єство моє стає таке щасливе,
Як жайвір, що возноситься в блакить
І на воротях раю творить співи.
Я не віддам, - хоч би й Господь звелів, -
Твою любов за блага королів.
В.Шекспір, переклад Д.Павличка

Звучить романс “Отцвели хризантемы” (слова В.Шумського).

У лютому 1832 року французький письменник Оноре де Бальзак отримав лист із Одеси від своєї шанувальниці. Вона не називала свого справжнього імені. Потім були ще листи, і нарешті Бальзак дізнався, що таємнича дама – Евеліна Ганська, дружина Венцеслава Ганського, яка жила на Київщині, у маєтку чоловіка.
Із першої зустрічі у Швейцарії Евеліна і Оноре покохали одне одного. Їхній роман тривав 18 років. Коли помер чоловік Евеліни, вони вирішили просити російського царя дозволити одружитися. Бальзак приїхав до Санкт-Петербурга 17 липня 1843 року. У зошиті-щоденнику Евеліни є його запис: “Я приїхав 17 липня... і близько полудня вже мав щастя бачити і привітати свою дорогу графиню Єву. Я не бачив її з часу побачення у Відні... З 1833 до 1843-го минуло 10 років, протягом яких мої почуття до неї, незважаючи на загальноприйнятий закон, стали ще міцнішими через усю гіркоту розлуки і розчарування. Не можна змінити ні своє минуле, ні свої уподобання”.
За той час, поки Бальзак і Евеліна чекали дозволу на шлюб, письменник двічі гостював у маєтку Ганської: у вересні 1847 року та вересні 1848-го. Час спливав, а дозволу на шлюб цар не давав. Три тижні взимку 1849-1850 років Бальзак хворів, а Евеліна доглядала його.
Нарешті у березні 1850 року надійшов очікуваний дозвіл. Весілля відбулось 14 березня того ж року в Бердичеві. Після цієї події Бальзак надіслав своїм родичам і друзям чотири листа, сповнених радості і щастя. В одному з них він писав: “...три дні тому я одружився з єдиною жінкою, яку любив, яку кохаю ще більше, ніж раніше, і буду кохати до самої смерті. Союз цей, я думаю, - нагорода, яку послав мені Господь... за роки праці, за труднощі, яких я зазнав і які здолав. У мене не було ні щасливої юності, ні квітучої весни, зате буде найпрекрасніше літо і найтепліша осінь...”
Наприкінці квітня подружжя поїхало до Парижа. Бальзак повертався на батьківщину вже тяжко хворим. Евеліна як мужня, віддана і терпляча дружина не відходила від його ліжка.
Лікар Бальзака із захопленням відгукувався про Евеліну. Він цінував у ній мужність, уміння не давати волі відчаю. Сестра Бальзака Лора говорила, що Єва вирішила вийти заміж за Бальзака запізно, але то було героїчне рішення: ця жінка розуміла, що бере шлюб з людиною, яка приречена тяжкою хворобою на загибель. Вона знала, що доглядатиме хворого, знову стане вдовою. Протягом трьох місяців Евеліна не відходила від ліжка вмираючого.
Бальзак не розповідав читачам “Людської комедії” про те, як можна все життя мріяти про кохання, а коли, воно, здається, прийшло, щось стає на перешкоді. Письменник ніби розкривав історію свого життя: “Досягти мети, вмираючи, як античний гонець! Бачити, як щастя і смерть одночасно вступають на твій поріг! Завоювати кохану жінку, коли кохання вже гасне! Не мати можливості насолоджуватися, коли право бути щасливим нарешті здобуте! Це було долею стількох людей!..”
Благословляю все, что было,
Я лучшей доли не искал.
О, сердце, сколько ты любило!
О, разум, сколько ты пылал!
Пускай и счастие и муки
Свой горький положили след,
Но в страстной буре, в долгой скуке –
Я не утратил прежний свет.
И ты, кого терзал я новым,
Прости меня. Нам быть – вдвоем.
Все то, чего не скажешь словом,
Узнал я в облике твоем.
Глядят внимательные очи,
И сердце бьет, волнуясь, в грудь,
В холодном мраке снежной ночи
Свой верный продолжая путь.
О.Блок

Редко, кто сейчас не знает замечательных тютчевских строк о любви, которые теперь чаще поются, нежели декламируются. Можно предположить, что поэт начал писать их в своей душе еще в цветущей юности, а закончил уже в преклонном возрасте, почти полвека спустя. Но и в начале зарождения этих строк, и тогда, когда стихотворение было окончено, Тютчевым владело одно и то же чувство, которое он бережно нес в себе столько лет и в котором не побоялся признаться на самом краю жизни. И обращено это чувство было к Амалии Крюденер.
Они познакомились во второй половине 1823 года, когда сверхштатный чиновник русской дипломатической миссии в Мюнхене двадцатилетний Федор Тютчев, освоив свои немногочисленные служебные обязанности, стал появляться в великосветстком обществе. Пятью годами моложе его была графиня Амалия Лерхенфельд, побочная дочь принцессы Турн-и-Таксис и баварского дипломата Лерхенфельда. Разное положение в обществе юной графини и незнатного русского дворянина окупалось их взаимным влечением, которое они почувствовали с первых встреч. Набравшись смелости, Федор решился просить руки Амалии. Но простой русский дворянин показался ее родителям не такой уж и выгодной партией для их дочери, и они предпочли ему барона Крюденера, первого секретаря русского посольства в Мюнхене.
Вскоре женился и Тютчев на Элеоноре Петерсон. Время покажет, что ни он, ни Амалия не забудут своей юной привязанности. Сохранив дружеские чувства к поэту, Амалия при каждом удобном случае оказывала Федору любую, хоть и малую, услугу. Она привезла в Петербург Гагарину подборку тютчевских стихотворений, которая потом была напечатана в пушкинском “Современнике”. Позднее она будет блистать на придворных балах в Петербурге, восхисщая своим умом и красотой не только мужчин ( в том числе и Пушкина), но и женщин.
В своей долгой жизни они встречались не часто, и тем дороже и радостнее были для них эти редкие встречи, ставшие достойным эпилогом их многолетней привязанности. В июле 1870 года Федор Иванович лечился в Карлсбаде. В это время сюда на целебные воды  съезжалась европейская и русская знать, в числе которой оказалась и Амалия с мужем. Прогулка с пожилой, но все еще сохранившей привлекательность  графиней вдохновили поэта на одно из самых прекрасных стихотворений. 26 июля, возратившись в гостиницу после прогулки, он на одном дыхании написал свое стихотворение – признание:
Я встретил вас -  и все былое
В отжившем сердце отжило;
Я вспомнил время золотое –
И сердцу стало так тепло . . .

Последняя их встреча произошла 31 марта 1873 года, когда у своей постели уже разбитый параличем поэт вдруг увидел Амалию. Он долго молча на нее смотрел, не произнося от волнения ни слова. А на следующий день продиктовал несколько слов в письме дочери Дарье: “Вчера я испытал минуту жгучего волнения вследствие моего свидания с моей доброй Амалией Крюденер, которая пожелала в последний раз повидать меня на этом свете и приезжала проститься со мной. В ее лице прошлое лучших моих лет явилось дать мне прощальный поцелуй”.

Тут не одно воспоминанье,
Тут жизнь заговорила вновь, -
И то же в вас очарованье,
И та ж в душе моя любовь!

Швидко плине час. Століття за століттям. Разом з ним змінюємся і ми. А що ж Кохання? Можливо, воно вже не існує, - іноді подумає хтось. І хочеться тоді крикнути: “Ні! Ні! Та ще раз ні! Любов жива, і ніколи не зникне, поки існує життя. Адже кохання і є життя”.

Музична вставка.

...Жив на острові Кіпр знаменитий скульптор Пігмаліон. Жив самотньо, бо серед жінок, що були навколо, не бачив жодної, з якою хотів би пов’язати долю. Радість життя знаходив Пігмаліон у творчості: із слонової кості різьбив свій ідеал жінки.
Назвавши свій витвір Голатеєю, Пігмаліон мріяв лише про одне – щоб вона ожила.
Коли на Кіпр прийшло свято Афродіти, різьбяр, принесши щедрі дари богині кохання, звернувся до неї з палким проханням дати йому дружину, подібну тій, що створив він з слонової кості. Зворушена силою кохання Пігмаліона, захоплена його майстерністю, добре знаючи потаємне бажання закоханого, Афродіта вдихнула життя в його витвір. Незабаром різьбяр одружився з прекрасною Голатеєю.

Кохання ... Вічне почуття... у всіх народів і у всі часи. І хоча б якою мовою про нього говорили, всім і по всюди воно буде зрозуміле, тому що торкається найтонших струн людської душі.

Сердцам, соединяющимся вновь,
Я не помеха. Никогда измене
Любовь не изменить на нелюбовь
И не заставить преклонить колени.

Любов – над бурі зведений маяк,
Що кораблям шле промені надії,
Це – зірка провідна, яку моряк
Благословляє в навесній стихії.

Love’s not Time’s fool, though rosy lips and cheeks
Within his bending sickle’s compass come;
Love alters not with his brief hours and weeks,
But bears it out even to the edge of doom.

А если я не прав и лжет мой стих, -
То нет любви и нет стихов моих! 
В.Шекспір

Танок  “Румба”.